В пошуках Сподівайника

Маленька, затишна вітальня, була наскрізь пронизана яскравими сонячними променями. На круглому скляному столику стоїть кришталева ваза, наповнена піонами та жасмином. На пишному білому килимі сидить маленька дівчинка, біля неї, на стільчику, кучерява лялька Люся. Наразі синьоока білявка пила духмяний чай з листочком піону, тишком зірваного з пишного бутону.

— Мамо, ходіть но з нами пити чай! — Очі маленької бешкетниці блищать від радості, коли вона притягує маленьку іграшкову чашечку в мамині великі руки, де та тільки що не губиться.

— З задоволенням!

*

Надворі сяє сонечко, легенький вітерець розвиває білизну, дарує прохолоду, під липою спить кіт Боська, і мабуть бачаться йому солодкі сни. Катруся біжить на вулицю, перестрибує через дві сходинки. Хутчіш, до подружок! А потім на річку, де вода така прозора, що видно кожен камінчик, кожну піщинку.

— Привіт, Катруся. Ну що, сьогодні знайдемо Сподівайника?

— Привіт, Ганнуся. А звичайно! Не втече! Диви, що маю.

Дівчинка обережно витягає з карману маленьке люстерко, всипане зеленими камінцями. Сонячні промені множаться в ньому, розсипаючись маленькими сяючими іскорками.

— Краса! Де ти його дістала?

— У бабусі на горищі стоять дві великі скрині. От там і знайшла.

— А сварити не будуть?

— Ні, я в мами спитала. Сказала, можна брати.

— Ну то добре. Ходімо до Олі. Бо щось довго немає.

Оля знайшлася біля дому. Сиділа на лавці, під кущем білого бузку, а все навколо було усіяне пелюстками ромашки.

— Привіт. Що, знову?

Дівчата сіли поруч, по черзі обіймаючи подругу. Те, що вона по вуха закохана в Михася, знало чи не все село. І те, що в нього є подружка в місті, теж знали. А ось Оля і чути про те не хотіла.

— Знову квіти псуєш! Пішли краще на річку!

— Точно, точно. Сподівайника шукати!

— Та я що, маленька, таким займатися? Самі йдіть! Мені за братом наглядати треба.

— Тю. То бери його з собою. Ми ж не довго.

— Нуу, якщо тільки не довго.

Сонце вже високо! І вітер стих. Навкруги тиша стоїть. Аж моторошно. Дівчата посадили Івасика під вербою, подалі від води, наказавши чекати й нікуди без них не йти. А самі вирушили на пошуки.

Сподівайник дух хитрий і злий. Але якщо знати певні слова, він може виповнити одне бажання. Тільки саме найзаповітніше. Котре йде від серця.

Кажуть, живе він у старій корязі, близенько біля водойми. Пильнує, щоб навкруги був порядок. На вигляд він схожий на старого дідуся, що розказує казки малечі. Згорбленний, в солом'яному капелюсі, вдягнений у витинанку, широкі зелені шаровари, та плетене лозове взуття. В руках довгу палицю тримає, обвиту плющем. А очі такі хитрющі, що наче бачать тебе наскрізь.

Пройшло дві години, і втомлені дівчата сіли на березі річки відпочити, зануривши ноги в кришталеву воду. Пошуки не увінчалися успіхом. Час плинув, скоро батьки позвуть додому вечеряти.

— Ну, що будемо робити? — Ганнуся бовтає ногами, каламутячи воду. В голосі чується розпач. Адже так хотілося побачити Сподівайника. Хоч здалеку. Не кажучи вже про бажання.

— Ви як хочете, а я йду додому. — Оля підіймається, хоче піти, та Катруся її зупиняє.

— Почекай. Ми ще в Позі не шукали. Ходімо. Якщо там не знайдемо, підемо додому.

— Ти що?! То ж Майстрюка територія. — Жахаются дівчата. — Як піймають? Останнього разу, дід Матвій обіцяв відходити красивою, якщо піймає. Олежка он три дні сидіти не міг...

Завели Івасика додому, завірили маму Олі, що не надовго сходять на річку і будуть обережними. І все ж, знаючи, що вдома кожній гарно попаде, пішли до Позу.

Поз був садом місцевого багатія Олеся Івановича Майстрюка. І місцеві діти полюбляли лазити туди по яблука та вишні. Три роки тому, посадили черешню і шовковицю. Сад став потерпати від ласунців все частіше. От Майстрюк і найняв діда Матвія слідкувати за порядком.

Таємна дірка в паркані була під старою сливою. Всі діти про неї знали, та мабуть і дорослі. Але існує вона доволі давно, закидана сухими гілками та травою, аби з дороги не було видно. І мабуть, існуватиме стільки ж.

В Позі було прохолодно. Гілки дерев сплелися між собою, і сонячні промені майже не могли пробитися. Тільки листя фарбували в насичений яскраво-зелений колір. До копанки від забору метрів двісті.

До сторожки стільки ж, але в інший бік.

Дівчата намагаються йти якомога тихіше, аби ні одна гілочка під ногою не тріснула. Тільки вітер шумить неспокійно. Та десь далеко протяжно виє собака. По шкірі пробігли мурахи. Але вже блискотіла на сонці вода. Дерева біля копанки викорчували, щоб могла під'їхати техніка. І тепер тут було вдосталь місця, хоч танцюй.

Катруся перша підійшла до води. Присіла, занурила руку, усміхнулася. Вода була, як парне молоко.

— Дівчата, гайда купатися.

— Збожеволіла? Почують же!

— Навряд. Та й ми тихенько. Пару разів від берега до берега сплаваємо і підемо.

— Ну якщо так...

Вода була тепла і м'яка як пір'їна. Дівчата плавали доволі довго. Сонце неспинно котилося за обрій. Вітер все не вщухав. Ба, навіть став сильніший.

Першими на берег ступили Оля з Ганною. Швидко одягнувшись, почали кликати подругу. Але та чомусь не відповідала.

— Катруся, вилазь! Вже пізно!

Тиша.

— Катруся, вже не смішно. Нас, певне, все село шукає.

Тиша.

— Катру...

— Це що таке? — Дід Матвій виріс ніби з під землі. Дівчата зойкнули і відскочили. — Ви що тут робите? Хіба не знаете, що це чужа земля! Не можна тут бути.

— Вибачте! Ми нічого не брали! Ми Сподівайника шукали. — Оля заговорила першою. Тремтячі руки сховала за спину.

— Кого? — Здивовано перепитав дід, сідаючи на повалений стовбур дерева.

— Сподівайника. Це дух такий. Він може виконати бажання. — Осміліла Ганнуся.

— Ну ось що, — Матвій чомусь засмутився і почав озиратися навкруги, — візьміть ось. Це квітка полину. Йдіть додому, не озирайтесь тільки, і не згубіть полин. Як прийдете додому, покладіть її під подушку. Та нікому не кажіть, що були тут.

— Ми не можемо.

Дівчата засмучено м'яли в руках квіти, крадькома поглядаючи на воду.

— Це чого ще?

— Ми Катрусю чекаємо.

— То де ж вона?

Дід Матвій здивовано переводив погляд з однієї дівчинки на іншу. Оля кивнула на воду. Поволі обернувся. Ані плеску. Поверхня рівна, як скло. Біда.

— Як довго вона вже знаходиться в воді? — В голосі ще була надія.

— Більше години...

— Так. Знаете, де живе Захарівна? — Матвій вмить змінився. В очах з'явився блиск, а палиця в руках ніби засяяла зсередини зеленими вогнями.

— Звичайно.

— Бігом до неї. Скажіть, ще одна в полоні. Вона зрозуміє. Хутко!

Дівчата кивнули і через мить зникли в темряві саду. Тільки б встигли.